Протягом усього заміжжя мене не покидало бажання розлучитися. Зараз, коли я так близько до цього, мене час від часу охоплюють сумніви. Чи справлюсь я, зі своєю інфантильністю, непристосованістю до життя й невмінням розпоряджатись грошима?..

Як не як, у мене був дах над головою, завжди було що їсти, мене брали в подорожі, дарували подарунки… Але за людину мене не сприймали. Я була на рівні із побутовим приладом, який діставали тільки тоді, коли він був потрібен.

Зараз я відчуваю повагу й турботу до себе, але чи зможу я покластись на цю людину в скрутній ситуації? Чи маю я на це право? Ніде правди діти, я ще ніколи не почувала себе такою щасливою, спокійною і наповненою…

А ще мене заспокоює той факт, що навіть якщо в мене не вийде, батько моєї дитини не залишить її голодною. У неї є купа родичів по батьковій лінії, які завжди її прихистять.

А я продовжу слухати своє серце.